Новостной портал Мариуполя  Логин Логин:......Пароль:...  / Войти ...Регистрация  Напомнить пароль
 Театр    Кино    Литература    Музыка    Искусство  

Новостной сайт Мариуполя

«Дерево життя знайшли!» Оповідь про пошуки та порятунок мозаїки А. Горської в Маріуполі

3 февраля 2021, 20:36

0
1578

Журналістка, майстриня народного мистецтва, радіофізик, авторка книг «Алла Горська. Душа українського шістдесятництва», «Перлини українського монументального мистецтва на Донеччині», упорядниця збірок «Алла Горська. Квітка на вулкані», «Життєпис мовою листів» Людмила Огнєва вперше розповідає про обставини пошуку й відкриття в Маріуполі мозаїчного панно «Дерево життя». Мозаїка була виконана бригадою монументалістів на чолі з В. Зарецьким та А. Горською у 1967 році. В 70-х роках панно замурували цеглою через ідеологічні причини, а у 2008 завдяки ентузіазму Людмили Огнєвої «Дерево життя» було визволене з неволі.

- Як ви стали дослідницею життя та творчості Алли Горської?

- Хоча темі «Алла Горська» я присвятила не один рік свого життя не вважаю себе дослідницею її  діяльності. Бо мене не це цікавило. Перше за все я хотіла зрозуміти лише ті монументальні роботи, які були створені за традиціями народного мистецтва у Донецьку в екстер’єрі школи № 5. На них я випадково натрапила під час прогулянки містом влітку 1966 року.

 

Панно «Життя». 1965 р. Автори: Алла Горська, Галина Зубченко, Григорій Синиця

Виконувала Галина Зубченко

 

- Хто і коли їх створив не знала. Не знали й мої колеги, а інших знайомих у мене тоді ще не було, бо тільки-но переїхала до Донецька. Лише у 1995 зі статті Надії Світличної в журналі Союзу українок Америки «Наше життя» вдалося дізнатися про авторів і назви мозаїк в екстер’єрі школи №5, інтер’єрі ювелірної крамниці «Рубін» у Донецьку та ресторані «Україна» в Маріуполі. З того часу й почала збирати інформацію про А.Горську і створення  школи українського національного монументального мистецтва. А робила це лише тоді, коли щось випадково траплялося.

Майже одразу по загибелі Алли Горської Вячеслав Чорновіл у листі до мистецтвознавця Романа Корогодського висловив думки щодо збірника про Аллу Горську. Ось тоді я й засіла за архів А. Горської у Центральному Державному архіві літератури і мистецтва України. Це моя данина пам’яті В. Чорноволу – виконання його заповіту. За освітою я – радіофізик, за фахом – педагог і програміст, тому починала знайомитися з мистецтвом, історією, політологією від нуля.

- Коли і як ви дізналися що в маріупольському ресторані «Україна» повинна бути ще одна мозаїка?

- Вже у 1995 році я знала, що в Маріуполі киянами були створені мозаїки «Дерево життя» та «Боривітер». Про це писалося і в «Нашому житті», і в книзі «Алла Горська. Червона тінь калини…» (1996). Тому я шукала не «ще одну», а дві мозаїки. Проте, у 1997 році коли вперше прийшла до ресторану «Україна», то не побачила жодної. Присутні в той день працівники завірили, що в будинку є лише одна мозаїка, але не в ресторані, а у гастрономі «Київ». До речі, ресторан і гастроном мали ті ж назви, що і у 1967 році. Інакше я їх не знайшла б. Наступного року ресторан вже називався «Аристократ» і гастроном мав іншу назву. На цей раз мені пощастило: працівниці ресторану згадали про мозаїку у закритій залі на верхньому поверсі. Це був «Боривітер». Шість років поспіль їздила до нього в гості. 

 

Будівля в якій знаходяться мозаїки «Дерево життя», «Боривітер», «Квітуча Україна». 1999 р.

 

 

- Як зрозуміли що «Дерево Життя» вціліло?

- У 2003 році мене до мозаїки супроводжувала адміністратор ресторану Ольга. Від неї дізналась, що в цій залі за стіною з величезним дзеркалом захована ще одна мозаїка, на якій зображено дерево. Виявилось, що Ольга працювала робочою в бригаді Зарецького-Горської, коли творилися ті шедеври. Вона охоче взялася допомогти мені дізнатися, чи зіпсована замурована мозаїка. Виявилося це не складним, бо в одному будинку з нею жила донька колишньої директорки ресторану, при якій «Дерево життя» відправили у «задзеркалля». Вона й розпитала матір.

Те, що мозаїку не зруйнували, підтвердив пізніше й син Алли Горської – Олексій Зарецький. У той час, коли приймалося рішення закрити «Дерево життя», він був помічником М. Жулинського - Голови Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України - від нього й знав, що діється в Маріуполі. З Києва відправили фотографа, щоб сфотографувати панно перед тим як його замурують.

Панно «Дерево життя» Фотографія панно зроблена перед тим, як його замурували.

 

 

- Чому друге панно «Боривітер» не спіткала така сама доля як «Дерево Життя»?

 У щоденнику Алли Горської є такий запис (3-го липня 1967 року):

«Був Іванченко з Києва. Нарада. Напади Іванченка на наше «Дерево». Виступ-захист Плаксія. Зв’язок з архітектурою: внутрішній, емоційний, образний, структурний.» І як підсумок: «Найбільша крамола – бути українцем в Україні.» «Я хочу мати українське обличчя в світі, а не Рів’єри в Україні».

Автори мозаїки «Дерево життя», використовуючи архаїчні символи Світового дерева та птахів, творчо переповіли головний міф наших предків про створення Всесвіту. Панно «Дерево життя» мало чітко виражене українське обличчя, чого, мабуть не побачили контролери з Києва в панно «Боривітер».

 

Стіна з дзеркалом, за якою була схована мозаїка «Дерево життя»

 

 

- Як вам вдалося умовити власника ресторану прибрати стіну? Хто ще брав участь у звільненні мозаїки?

- Від 2003 року по 2008 рік я, приїхавши до Маріуполя у справах або Союзу українок, або НРУ, перш за все йшла до ресторану. Не їсти, а провідати «Боривітер» і дізнатися чи не прибрали стіну перед «Деревом життя». До місцевої влади я особисто не зверталася. Хотіла, щоб це зробили маріупольці. Тому знайомим журналістам дарувала свої книжки про Аллу Горську. Ігнатченко, Молчанова, Александрова, Джувага зреагували. Якось подалась і до редакції «Приазовського робочого». Потім була велика стаття про цю зустріч. Познайомилася з художниками-монументалістами В. Константіновим, Л. Кузьминковим. Лише з власником будинку та його донькою - директором ресторану - зустрітися не вдавалося. Пощастило у травні 2008 року. Були святкові першотравневі дні. Власник будинку М. Тимченко відпочивав з онуками у парку, що поруч, а машину припаркував біля ресторану. Про це мені підказали працівники ресторану, з якими за 12 років перезнайомилась. Отам його й чекала. Однак, Микола Костянтинович розмовляти зі мною відмовився. Рішуче сідав в машину. Тоді я щось йому у відчаї сказала. Не пам’ятаю що. Несподівано він зачинив двері машини і запропонував оглянути будинок. Мабуть, тут зіграло не те, що я сказала, а як воно прозвучало. Я, дійсно, була у відчаї і він це відчув. Разом ми обійшли всі закутки гастроному і ресторану. І розмовляли. Довго розмовляли і про ремонт будинку, і про дизайн приміщень в ньому, і про мозаїки та їх авторів. Ніяких обіцянок відносно визволення «Дерева життя» не було.

Стіна, що закривала мозаїку «Дерево життя». 22.07.2008

 

Я зрозуміла, що М. Тимченко намагається повернути будинку вигляд 1967 року, робить це грамотно, професійно, з повагою до країни. Я була в українських ресторанах в Петербурзі, Ризі, Донецьку. Вони нагадують хліви: поруч або віз, або півні товчуться з курми. В маріупольському ж «Аристократі» відчуваєш себе аристократом. Про це й сказала господарю. Потім ще 3 місяці йому дзвонила поки не почула: «Приїжджайте, візьмемо кувалду, розіб’ємо стіну і подивимось чи збереглась мозаїка». Він мав підстави сумніватися, що мозаїка не пошкоджена, бо нещодавня комісія з Києва, винесла вердикт: розчин покладено на мозаїку.

22 липня 2008 року разом з донецьким художником-монументалістом Михайлом Кушніром приїхали до Маріуполя. Я запросила ще й маріупольських монументалістів Валентина Константінова і Леля Кузьминкова бути присутніми, коли довбатимемо стіну.  Але довбати не прийшлося. В приміщенні вже почалися реставраційні роботи. Було знято стелю. Це давало можливість заглянути зверху і побачити як стоїть стіна, яка закривала мозаїку.

Ми з Константіновим і Кузьминковим у той час розмовляли і не помічали, що робиться біля стіни. Ми знали, що мозаїка ціла, тому були спокійними. А тим часом Михайло десь знайшов драбину і поліз нагору, забувши, що боїться висоти. Згадав, коли вже був під стелею. Потім по хибкій драбині поліз до стелі Тимченко.  Від побаченого він був шокований. Від хвилювання навіть втратив голос. Вразили його не лише розмір панно, а й те, що стіна, яка його закривала була на відстані від нього аж на пів цегли. Склали протокол огляду. А у неділю 13 жовтня 2008 року Микола Костянтинович подзвонив мені: «Стіну в суботу прибрали».

 

Протокол огляду

 

 

- Ви згадували про якісь містичні обставини…

 

- М. Тимченко і його донька Олена розповіли мені, що в будинку живе привід. Охоронці будинку з початком реставраційних робіт почали чути вночі чиїсь кроки на верхньому поверсі, де були мозаїки, і, навіть, бачили там високу біляву жінку (такою була Алла Горська). Робочі боялись працювати. Після того, як стіну прибрали, привід зник. Можливо це були провокаційні дії, щоб завадити роботі. Хто знає?

 

- Якою була реакція в суспільстві на це відкриття?

 

- Я не проводила моніторинг. Написала невеликий нарис «Дерево життя знайшли» (29 серпня 2008 "Донеччина" № 54). Журналістка Ірина Молчанова також написала у «Приазовському робочому». В Україні та за її межами ця подія лишилася непомітною. А в Маріуполі чутка про магічне дерево в ресторані «Аристократ» поширилась серед населення. Освітлюючи мобілкою дорогу до панно, хворі люди приходили після роботи лікуватися, доторкнувшись до мозаїки. Про це мені розповіла власниця ресторану.

 

- Часто зустрічається інформація що «Дерево життя» та «Боривітер» внесено до переліку спадщини ЮНЕСКО. Чи це так?

 

- Думаю, що ця інформація – мрія. Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Україні станом на 2020 рік налічує 7 найменувань. Три пам'ятки частково перебувають на території інших держав, а чотири повністю знаходяться в межах території України: 1. Київ: собор святої Софії та прилеглі чернечі будівлі, Києво-Печерська лавра. 2. Львів — ансамбль історичного центру. 3. Геодезична дуга Струве (Хмельницька область). 4. Первісні букові ліси Карпат.

«Дерево життя». м. Маріуполь. Фотографія панно по його розконсервуванні. 2008

 

- Яку на вашу думку значущість мають ці дві мозаїки у творчості Горської? Та яке їх значення для Маріуполя? В Києві є всього одна мозаїка Горської, а у нас дві.

 

- У 60-ти роки минулого століття уперше художники-професіонали працювали за законами народного мистецтва. Тоді і тут, на Донеччині, утверджувалась нова мистецька національна українська школа, у витоків якої стояли Михайло Бойчук та Григорій Синиця. Мозаїчний комплекс «Школа» і «Жінка Птах» у Донецьку, «Дерево життя» і «Боривітер» у Маріуполі є історичною та мистецькою пам'яткою. Вони мають бути об'єктами культурної спадщини не місцевого значення, а об'єктами культурної спадщини України. І ще прошу звернути увагу на те, що мова йде не про мозаїки Алли Горської, а мозаїки групи художників, до складу якої вона входила. До фрази «в Києві є всього одна мозаїка Горської, а у нас дві» додам: ще у Краснодоні дві, а у Донецьку десять.

 

- Виходить що порятунок «Дерева життя» це була ваша приватна ініціатива. Чи вважаєте що так і повинно бути, або що такі процеси повинні ініціювати якісь державні чи суспільні інституції?

 

- Якщо державні органи не можуть розв’язати якусь проблему, то в усіх цивілізованих країнах цю нішу заповнює суспільство (особи, громадські організації тощо). Дійсно, я ініціювала питання внесення мозаїчного комплексу «Школа» до Державного реєстру культурної спадщини України (на це пішло 8 років), і порятунку мозаїки «Жінка Птах» у Донецьку, і розконсервування мозаїки «Дерево життя» у Маріуполі. А у 2016-17 рр. займалася порятунком мозаїки «Вітер» на ресторані «Вітряк» у Києві. Вдалося не лише врятувати «Вітер» від знищення, а й внести до Державного реєстру культурної спадщини. Це все мозаїки співавтором та співвиконавцем яких була А.Горська. Кожного разу, за винятком Маріуполя, мені вдавалося долучити до справ відомих і впливових осіб. В Маріуполі було складніше, бо будинок по вул. Артема, 33 був приватною власністю. Держава дала маху і нести відповідальність за це не хотіла. Тут я не мала нічиєї підтримки. Лише сам власник М.Тимченко міг вирішити всі питання. Кожного разу я сама писала листи, звернення, зустрічалася з посадовими особами, шукала однодумців.

 

- Чому зараз майже всі монументальні твори знаходяться під загрозою? Чи бачите ви якесь розв’язання цієї проблеми?

 

- В Україні під загрозою знищення знаходяться не лише монументальні твори, а культура взагалі. Манкуртизм глибоко проникнув у наші гени. Це дуже складна проблема, але про напрямок праці скажу наступне: сьогодні усі негаразди в суспільстві пов'язують зі кризою. Чи то економічною, чи екологічною, чи етнічною, чи демографічною, чи оздоровчою. Але всі вони у перекладі з грецької означають одне – «вирок». Варто було б замислитися над цим. У пошуках виходу зі будь-яких криз нам треба звернутися до правитоків нашого народу.

 

Спілкувався Іван Станіславський

Всі фото надані Людмилою Огнєвою

 

 


Оценка: 0    Рейтинг: 0

Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.


   Версия для печати  
Отправить другу
 
Письмо редактору





 
Мы на YouTube:
 

Комментарии - 0

Ваш комментарий:
Ваше имя:     Введите код с картинки:



Архив новостей

Мы в соцсетях

Наши контакты

  • E-mail: mail
  • Связь по телефону:
    • +38 (097) 441 16 29
    • +38 (095) 856 74 11

Нам интересно Ваше мнение

Просмотреть все опросы
Павел Жебривский Павел Жебривский экс-губернатор Донецкой области

К сожалению, медиапространство Донецкой области достаточно монополизировано. Есть холдинг «Медиа Группа Украина», имеет несколько региональных телеканалов — «Донбасс», МТВ, «Сигма», — и газету «Приазовский рабочий». Это все в одних руках. Понятно, что сейчас уровень свободы слова зависит и от конкуренции медиа
2016-06-09